Як жив собі чоловік і жінка. У їх були, цап і баран, і кабан, і півень, і селезень, і гусак — усього потроху. Потім, значить, той чоловік і жінка померли, осталась сама скотина. Поки жили-жили, поки й хату розвалили,— ту, що дід покинув. Розвалили, розтягли і пішли, хто куди влучив. Це діло ішло до літа. А як стало вже холодно, от тоді вже цап пішов до кабана.
— Кабан, брате! Давай хату строїть, бо буде зима, так пропадем.
А кабан каже.
— Я в листя вриюсь, то мені й тепло буде! Не треба хати.
Тоді він пішов до барана.
— Баран, брате! Давай хату строїть, бо буде зима, так пропадем.
А баран каже.
— Я одну шкуру простелю, другою вкриюсь, та й тепло буде! Не треба хати.
Тоді він пішов до гусака.
— Гусак, брате! Давай хату строїть, бо буде зима, так пропадем.
А гусак каже.
— Мені не треба. Я одно крило простелю, одним укриюся та й перезимую. Не треба.
Потім пішов до півня, а він каже.
— Я з тії деревини та на ту літатиму та й нагріюсь, не треба мені хати.
Пішов до селезня.
— Селезню брате! Давай хату строїть, бо буде зима, так пропадем.
А селезень каже.
— Я з тії криниці та в другу поплаваю-поплаваю, та й тепло буде.
